Вступ                                                                                                                      

         «З родини йде життя людини,» - мудро зауважує народна приказка. Коли народжується дитина, то в народі кажуть, що на небі в цей час зоря нова засяяла, а подружжя стало родиною. Появились нові турботи – необхідно виховати дитину. І тут на допомогу може прийти багатовіковий досвід родинного виховання, а в умовах суспільного виховання – вихователь.

                  Сьогодні назріла потреба для вихователів і батьків глибоко вивчати українську етнопедагогіку, відновити народне виховання дітей з метою збереження нації, забезпечення духовної єдності поколінь. Не випадково в народі кажуть: «Якщо твої плани розраховані на рік – сій жито, якщо на десятиліття – саджай дерева, якщо твої плани розраховані на віки – виховуй дітей».

         Усе починається в дошкільному віці. Саме в дитинстві формується уявлення про довкілля, накопичуються знання та закладаються основи духовності, моралі.

         Основними принципами українознавчої роботи в дошкільному закладі та родині повинні бути: народність, природо відповідність, наочність, активність, систематичність, послідовність, урахування вікових та індивідуальних особливостей, краєзнавство.

         Одним із провідних засобів впливу на дитину є усна народна творчість.

Український фольклор супроводжує дитину з перших років життя. Як свідчать спостереження, діти, виховані на фольклорі, як правило, більш чутливі до художньо-образного слова, до рідної мови.

         Відомі українські письменники: Т.Г. Шевченко, Марко Вовчок, Іван Франко, Леся Українка – високо цінували усну народну творчість, радили

Використовувати її для виховання майбутніх поколінь Скарбниця усної народної творчості надзвичайно багата.Це і ніжна мамина пісня, і цікава дідусева приказка, скоромовка чи загадка.  Це і застереження від необачного вчинку, виражене через народний  жарт, мудре прислів’я чи приказку

         Годі й перелічити усі різновиди художньої творчості, яку ми по праву вважаємо високохудожнім скарбом культури й мистецтва.

     Пропоную використовувати різножанрові фольклорні твори: розігрування забавлянок, пісеньок, заучування малих жанрів українського фольклору, загадування і відгадування загадок, складання творчих розповідей, інсценування та драматизація казок.

                                                                                        

                          Витоки та еволюція українського фольклору.

                   Народна творчість та писемна література.

Важливою складовою українського народознавства є наука про народну творчість - фольклористика. Незважаючи на поважний вік, що обіймає понад два століття, вона все ще перебуває у пошуку оптимального наукового трактування багатьох питань, пов'язаних зі становленням та еволюцією предмета, його взаємин із історією, етнографією, літературою тощо.

Відомо, що фольклор виник разом із мовою. Саме у процесі продуктивного розвитку мови і викристалізовувався фольклор. Цей процес тривав так довго, як довго існує мова. Скільки саме -  відповісти важко, але минуло багато й багато тисячоліть, перш ніж народи почали користуватися такою звичною і на перший погляд простою первинною комунікативною системою, як мова. Якщо період становлення і розвитку писемності становить 4- 5 тисячоліть (у східних слов'ян - тисячоліття), то усна творчість перевищує цей період у 50-60 разів, а деякі дослідники впевнені, що у сто разів. Що стосується східних слов'ян, то тут всяка цифра буде гіпотетичною, оскільки історики не дали нам цілісної концепції у цьому плані. Зрозуміло, що багато чого здатний прояснювати сам фольклор, у якому можна знайти рудименти матріархату та родового суспільства, однак цей аспект фольклористичних студій розроблений ще недостатньо.

Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. Слово для наших предків мало магічну силу. За його допомогою, вірили вони, можна домогтися щасливого полювання, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали беззахисну перед силами природи людину на кожному кроці.

Перші писемні пам'ятки східних слов'ян не лише зафіксували високорозвинуту міфологічну традицію Київської Русі, а й самі значною мірою збагатилися за рахунок цієї традиції, стали її органічним продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київської Русі за усними джерелами, у яких народні герої - Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михайлик, Микула Селянинович та ворожі їм сили - Соловей Розбійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій - ще не стали казковими персонажами. Разом з тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу - бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі -  Перуна, вогню - Сварожича, худоби - Велеса (Волоса), вітру - Стрибога, зими -  Коляди, Марени, весни -  Ярила, літа - Купала та ін.

Трансформація давньої міфології не означає зникнення величезного шару народної культури. Це - поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості                                                                                                                        

фольклор. У поясненні витоків і становлення українського фольклору слід виходити насамперед із специфіки народної творчості, яку не можна перенести на грунт національної культури подібно до культових споруд в архітектурі або іншомовних джерел, перекладених українською мовою. Фольклор невіддільний від народного світогляду, побуту, історії тощо. Таким чином, народну творчість українців слід вважати прямою спадкоємницею уснопоетичних надбань Київської Русі, зокрема тих її регіонів, що співпадають географічне й історично.                                     

Соками усної народної творчості живилася писемність. На її основі створювалися історія і література, зокрема староукраїнські літописи (Густинський, Грабянки, Величка, Самовидця, Острозький, Львівський та ін.), на її грунті будувалася діяльність братських шкіл, Києво-Могилянської академії. Із цього погляду таємниці народної творчості необхідно особливо добре знати філологам та історикам. Без цього немислиме розуміння як давньоукраїнської історії та культури, так і витоків творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Франка, ряду сучасних письменників. Зв'язок їх зі творчістю народу -  неминучий. Цей зв'язок розуміли видатні письменники кожної епохи, а найбільше ті, що черпали в народній творчості не лише творчу снагу, а й сюжети та образи, художні засоби.

Народ багатовіковою практикою створив таку систему художніх засобів у фольклорі, які йдуть до створення художнього образу найкоротшим шляхом. Виконавець фольклорного твору не просто описує факт чи подію, а зображує їх, він ніби все бачить перед собою. Тому його виконання емоційне, виразне, багате на жести і міміку.

Цілком очевидний той факт, що розібратися у лабораторії літературної творчості неможливо, не знаючи насамперед її першоджерел - усної народної традиції. Без цього неможливо не тільки осягнути всю складність літературного процесу, а й заглибитися у творчі витоки літературних напрямів, шкіл, а зрештою й поетики літературних творів.

                    Народна мудрість в легендах, оповідках, фольклорі            

Серед народної мудрості, українського фольклору чільне місце посідають легенди, приказки, прислів’я, казки, оповідання, пісні, які вчать дітей любити й поважати своїх батьків та рідню. Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів’ях і приказках: “Як батька покинеш, то й сам загинеш”, “Шануй батька й неньку - буде тобі скрізь гладенько”, “Шануй отця, матір, будеш доголітен на землі”. Нехтувати своїми батьками, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє “Куля мине, а материне слово не мине”, “Батькова та матчина молитва із моря викидає, а прокльони в калюжі топлять”.

Дуже багато прислів’їв та приказок про маму, які виховують у дітей повагу до рідних матусь та татусів.

- Нема того краму, щоб купити маму.

- Матері ні купити, ні заслужити.

- Материн гнів, як весняний сніг, рано впаде та скоро розтане.

- Добре й неньці, як дитина в славі.

- Мати одною рукою б’є, а другою гладить.

- Який кущ така й калина, яка мати, така й дитина.

- Нема цвіту білішого, як на калині

Нема в світі ріднішого, як мати дитині.

- На сонці добре сидіти, а коло мами добре жити.

- Яка хата – такий тин, який батько – такий син.

- Молодь багата мудрістю мами і тата.

- Чоловік у домі голова, а жінка – душа.

- Не навчив батько – не навчить і дядько.

Хто скривдить батька чи матір, того сумління гризтиме все його життя. Саме таку ідею проголошує українська народна дума “Олексій Попович”, у якій “козак майстровий писар військовий” О. Попович просить прив’язати йому до шиї камінь і в морі втопити, заявляючи.

Од вас я гріхів більше маю:

гей, що я ув охотне військо од’їжджав,

З отцем, з матушкою опрощенія не мав,

У груди отця й матінку стременем отпихав

Старшого брата за рідного брата не мав,

Що з города вибігав,

Триста душ малих дітей розбивав,

Кров безневинну християнську проливав

А молодії жони за ворота вибігали,

Маленькії діти на руки хапали,

Мене, Олексія Поповича

Гей, кляли – проклинали.

Ідеал ставлення до батьків, братів і сестер виражений такими словами         народної пісні “Повів Івасько коня до води”.

І мене батько – ясний місяченько,

І мене матінка – ясна зіронька.

І мене братенько – ясне сонечко,

І мене сестронька – ясна звіздонь

У пісні “Рідна мамо”, яку співав відомий артист України Назарій Яремчук оспівується рідна матінка, її доброта та ніжність її колискової пісні.

Рідна мамо. добра ти моя ненько.

Мамо, мамо, вишенько біленька.

Чуєш мамо? Горлиця мені знову

Нагадала давню пісню колискову.

Мамо, мамо! Горлиця, як ти, сива,

Проліта крізь літа,

Давнім спомином щаслива

Чуєш, мамо? Більшого нема дива

За пісні, що ти дала, як папороть цвіла.

Ще є дуже багато пісень, в яких відображена любов дітей до батьків, бабусь, дідусів: “Пісня про рушник”, пісня “Два кольори”, пісня “Мати наша, мати” та пісня на слова В. Симоненка

“Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

За тобою завжди будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

Можна вибрать друга і по духу брата.

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину.

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

У пісні “ У неділю рано-пораненько” висміюється син, який маючи дві хати, не хоче дати рідній матері притулок на старості. З першої хати він вигнав її, щоб не заважала гостям, які мають незабаром з’їхатися, бо “будуть гості та все в бархатині”, а неня “в подертій свитині”. Знайшла мати притулок у дочки. Так коли в невдячного сина сталася біда, він прибіг за допомогою до матері:

Забрехали вратії собаки, -

коли йде син матері прохати.

“Іди, нене, тепера до мене…

сталася причина у мене…

Сталася у мене причина:

Вмерла жінка – осталась дитина”.

“Бодай, брате, ще й хата згоріла,

Як матінці нашій сидіть не до діла.

А як буде та хата горіти.                                                                   

людям, щоб не йшли гасити,

Як матінці нашій не до діла жити”.

Є багато казок, оповідань, в яких народ засуджує дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій синівський чи дочірний обов’язок перед ними. В українській народній казці “Невдячні сини” розповідається про невдячних синів, які не хотіли приймати до себе сивого, як голуба батька, а пустили його жебраком по світу. За цей вчинок вони були покарані.

Дуже гарно змальована любов до батьків в оповіданнях та казках. “Харитя”, “Помічниця”, “Названий батько” (українська народна казка) а також ставлення дітей до батьків “Немає в мене мами”, “Як Івась шукав синьої квітки”, “Образливе слово”, “Татова порада”, “Батько та донька”.

Поети у своїх віршах також відображували любов, повагу пошану до своїх батьків.

Дещо про фольклористичну термінологію.

Термін «фольклор» утвердився в науці відносно пізно. З другої половини XIX ст. він вживається паралельно з такими термінами, як «народна творчість», «народна поезія», «народна словесність», «народна поетична творчість» та ін. Усі вони близькі за змістом, але неоднозначні. Термін «народна творчість» має ширше значення, ніж «народне мистецтво», оскільки охоплює усі види творчої діяльності людини -  естетичну, соціально-політичну і навіть виробничо-побутову. Його використовують спеціалісти різних сфер знань, тому в кожному конкретному випадку виникає необхідність уточнення, про який саме вид народної творчості йтиме мова.

У другій половині XIX ст. набув поширення термін «фольклор» (з англійської -  народна мудрість, народні знання). Здавалося б, це поняття має ще ширший зміст, ніж «народна творчість»; зрештою, у зарубіжній науці так воно і є: до нього включаються не лише народне мистецтво в усіх його виявах, а й народний побут, народна медицина, вірування тощо. Таким чином, західноєвропейська й американська фольклористика обіймає практично всі аспекти народознавства.

У своїх роздумах про фольклористичну термінологію Максим Рильський визнавав правомірність користування усіма названими вище термінами, однак закликав не забувати дуже місткого і точного терміну «словесність», що його широко вживали філологи минулого - О. Потебня, П. Куліш, Ф. Колесса та ін. Разом із тим М. Рильський вказував на деяку штучність такого усталеного терміну, як «народнопоетична творчість», оскільки слово «поезія» має свою специфічну сферу вживання, пов'язану з віршуванням.

Строкатість термінів відображує не стільки нерозробленість категоріального апарату науки про народну творчість, скільки складність самого явища. Найбільш вживаним у світовій практиці є термін «фольклор»; через школу, засоби масової комунікації, книги цей термін міцно увійшов у науку і був сприйнятий також самими носіями усної народної творчості. Але в нашій науці він зазнав деякого коригування. Ми цілком приєднуємося до трактування, яке дав відомий учений В. Гусєв: терміном «фольклор» позначається не все народне мистецтво загалом, а та його сфера, в якій художнє відображення дійсності відбувається в словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов'язані з їхнім життям та побутом.

Характерні особливості усної народної творчості. Спинимось на характеристиці найістотніших ознак фольклору, притаманних йому в усі часи. Це, зокрема, усна форма творення і побутування, роль пам'яті у збереженні та відтворенні фольклору, його варіантність, колективність і традиційність.

Людина завжди прагнула до створення оптимальної системи передання досвіду - життєвого та естетичного - від старшого покоління до молодшого. Такою системою стала усна творчість, у якій втілювалися історія «роду-племені», знання людини про себе і навколишнє середовище - і все це не лише у формі констатації, а в узагальнюючих художніх образах, що виступали як згустки громадської думки, як її символи. Потреба фіксувати життєві спостереження у пам'яті спонукала до створення певних стереотипів мовлення, досконалих художніх форм, фольклорних жанрів. Як одна із найсуттєвіших ознак народної творчості усність зумовлювала вдосконалення форм передачі естетичної інформації, з одного боку, та розвиток і вдосконалення людської пам'яті - з другого. Дослідники одностайно сходяться у тому, що фольклор є мистецтвом пам'яті. Щоб полегшити запам'ятовування великої за обсягом інформації, побутовою практикою розроблялися стереотипні фольклорні форми, стабільні структури в межах кожного жанру та всередині їх. Значна увага зверталася на формування образної системи, символіки, що переходила із твору в твір, із покоління в покоління, підтримуючи усну традицію тієї чи іншої місцевості.

Ці характерні стереотипи зумовили й обсяг фольклорних творів: розповідь чи пісня повинні були вкладатися

у реальні межі повсякденного спілкування, товариських бесід, обрядових дійств тощо. Таким чином, усність побутування фольклору детермінувала його жанрову структуру, поетику. Саме завдяки усному побутуванню фольклор володіє значно багатшою палітрою зображальних засобів порівняно з літературою та іншими мистецтвами, пов'язаними зі словом. Однак справа полягає не тільки у художніх засобах. Фольклорний стиль домагається ідеального контакту між виконавцем і слухачем - аж до повного їх злиття в народній ліриці. З цією метою література вдається до обширних описів, екскурсів, а часом і до прямого запозичення фольклорних засобів, коли письменник вводить у твір образ оповідача з народу і від його імені веде розповідь.

Суттєвою ознакою фольклору є традиційність. Фольклор живе і розвивається тільки в руслі традицій, тільки спираючись на досягнення попередніх поколінь. «Неправильно розуміти під традицією щось косне, відстале, консервативне, - писав відомий теоретик та історик фольклору Б. Путілов. Головна ознака традиції - не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв'язків у розвитку. Традиційність є специфічна форма народного життя, культури, побуту, форма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче набуває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають,- це перш за все зсунута і змінена традиція».

Із усністю та традиційністю найтісніше пов'язана така характерна ознака фольклору, як варіантність. Записувачі фольклору першої половини XIX ст., стикаючись із численними варіантами фольклорних творів, вважали це явище наслідком розпаду колись повноцінних зразків. У фольклорних публікаціях вони вдавалися до зведення варіантів, виправлень, заміни слів і фраз, цілих рядків тощо. Лише значно пізніше стало зрозуміло, що фольклор не знає незмінних творів. Навіть обрядові пісні, магічна функція яких вимагала збереження стабільного тексту, змінювалися, доповнювалися, варіювалися.

Інший характер варіювання мають фольклорні твори із розгорнутим сюжетом, у центрі якого - драматичний перебіг подій здебільшого із трагічною розв'язкою. Мова йде про балади і думи. Ще інший характер варіативності мають ліричні пісні, у яких сюжету майже немає, оскільки вони передають почуття героя, його переживання, викликані певними життєвими обставинами. А що вже казати про народну прозу, структурна стабільність і незмінність якої надто умовні! Сам факт побутування фольклорного твору у великій кількості варіантів знімає питання про його авторство. Фольклор — мистецтво колективне, навіть у тих випадках, коли той чи інший твір створений відносно недавно і його автора при бажанні можна розшукати. Авторство твору, що увійшов до усної традиції, не є для народних виконавців важливою річчю. Кожний фольклорний твір сприймається ними як навколишня природа: він прекрасний, потрібний, але нічийний, тобто всезагальний. Але це не значить, що він створювався всім народом і ніким конкретно.

Народна творчість тому й має назву народної, що творилась і підтримувалась народом, вірніше, найкращими, найталановитішими його представниками, виразниками естетичних ідеалів всього загалу.

Жанрова система українського фольклору. Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідання).

Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні казки.

Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання (неказкова проза, або фольклорна до-кументалістика). Головне, що відрізняє їх від казок,-  це установка на вірогідність зображуваного. Як і казки, вони не тільки виникли на основі давньої міфології, а й донесли рудименти останньої до нашого часу. Завдяки своїм прадавнім витокам, досить великій питомій вазі в духовному житті суспільства легенди і перекази набули досить усталених структурних форм у загальному річищі усних жанрів, вироблених побутовою практикою. Разом із тим вони оперативно вбирають в себе все нові сюжети і мотиви,

В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зараховувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образів народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької та християнської міфології - явища однопорядкові, однак згідно з традицією їх прийнято розмежовувати.

Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, при-юди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи - очевидця чи учасника події, про яку йде мова. Оповідання, як і вся неказкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.

У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів, які в образній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширювали своє первісне значення, варіювалися, вдосконалювалися. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом - писемної творчості. Пареміологічні звороти здебільшого реалізуються в контексті різних усних жанрів і виступають їх структурними компонентами, своєрідним орнаментом, підкреслюють смислові акценти тощо.

Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. На жаль, ця форма досі мало вивчена, хоча багато записувачів здавна фіксували чимало віршованих казкових, легендарних та побутових сюжетів. У окремих регіонах існував, наприклад, оригінальний жанр народної публіцистики, так звані «протоколи», складені на місцевому матеріалі у формі віршів. Народні вірші записували П. Гнєдич, А. Димінський, О. Роздольський, С. Тобілевич, В. Гнатюк та інші фольклористи; найбільше їх опубліковано у «Записках наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка» у Львові, що засвідчує популярність цього виду народної творчості.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Лише невелика частина їх видана, інші все ще чекають на своїх дослідників.

До епічних жанрів народної творчості українців належать балади та історичні пісні. Обидва жанри не мають чітко окреслених дефініцій, тому донині у науці точаться дискусії щодо правомірності віднесення їх до автономних жанрів. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади, так і історичні пісні є явищами відносно пізнього походження, хоча в них трапляються мотиви і символи міфологічної системи мислення.

Якщо історичні пісні ведуть розповідь про конкретних осіб, про значні суспільні події та факти, то предметом зображення балад здебільшого виступає побутова сфера, зокрема повсякденні життєві колізії драматично-трагічного змісту. Історичні пісні - це мовби художній літопис усної історії народу, тоді як балади являють собою своєрідну пропаганду моральних норм шляхом оспівування зразків чи заперечення різного виду аномалій. Про життєвість цього пласта народної пісенності свідчать нинішнє творення так званих «співанок-хронік», а також популярність серед певної частини населення близьких до балад «жорстоких романсів». Ці явища існують і потребують вивчення.

Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні. Умовно їх можна розмежувати на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспільно-побутові (козацькі, чумацькі, антикріпосницькі, наймитські та заробітчанські, емігрантські, рекрутські та солдатські) та пісні літературного походження. Давно відійшли в минуле суспільні явища, що породили названі цикли лірики, але пісні продовжують активне життя, хвилюють нас втіленими у них загальнолюдськими почуттями, високим

моральним пафосом, художньою довершеністю. Без перебільшення можна вважати, що українська лірика поряд з думами, голосіннями, баладами та рядом інших жанрів міцно увійшла у скарбницю світової культури.

Цілком автономний вид народної творчості складають жартівливі та сатиричні пісні. Сатира і гумор - невід'ємні риси вдачі українців, вони допомагали їм переборювати найприкріші життєві ситуації, виживати у періоди жорсткого протистояння чужоземним загарбникам. Ці риси завжди засвідчували ознаки життєздатності, здорової моралі народу, який навіть у найскрутніші моменти не впадав у відчай, а сміявся із свого лиха. До великого пласта сатиричних і гумористичних пісень тісно прилягають коломийки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки. Загалом пісні-монострофи, найпоширенішими з яких в Україні є коломийки та частівки, відзначаються універсальністю функцій, широтою тематичного діапазону і здатні виражати велику гаму людських почуттів, відбиваїи найскладніші моменти суспільного життя. Коломийки і частівки - це своєрідна поетична публіцистика, яка йде попереду інших жанрів в осмисленні сьогочасних життєвих пери-петій.

Значний пласт усної народної творчості складає дитячий фольклор, який ділиться на два великих підрозділи: пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові, забавлянки тощо) та власне дитячі пісні та ігри (заклички, примовки, прозивалки, скоромовки, лічилки тощо).

До найдавнішого виду народної творчості належить народна драма, яка розвивалася у тісному зв'язку з народним театром. Генетичне цей жанр сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово поєднувалось з ритуальною пантомімою, співом. В Україні зафіксовані такі народні драми, як «Коза», «Лодка», «Цар Максиміліан», «Трон». Найвищим досягненням української народної драми по праву вважається вертеп.

Перелік жанрів і жанрових різновидів українського фольклору, наведений вище, охоплює лише вайоановніші з них і лише частково торкається так званих відчужених пластів народної творчості.

На протязі віків із язичницькими віруваннями і фольклором, витвореним на основі цих вірувань, боролася церква. Згодом уже державна влада у тісній спілці з церквою всіляко переслідувала творців та виконавців соціальне гострих творів: антицаристських, антипанських, антикріпосницьких, козацьких, гайдамацьких, рекрутських і солдатських пісень, фольклору опришків. Як і в пору становлення української науки про народну творчість, так І в радянський час через цензурні, ідеологічні утиски й переслідування вкрай було занедбано збирання і дослідження традиційної духовної поезії, лірницьких псалмів, поховальних і поминальних пісень, голосінь, багатої апокрифічної творчості, замовлянь, народної демонології тощо. Без цих відчужених панівною ідеологією пластів народна творчість трактувалася б однобічно і не відбивала всієї складності та розмаїття предмета.

Життєвість фольклорної традиції. Система фольклорних жанрів, вироблена і культивована українським народом упродовж віків, стала тим грунтом, на якому зросли професійні мистецтва, пов'язані зі словом,-  у першу чергу література і театр. Сюжетами, темами, образами і стилем народного мистецтва щедро живляться професійна музика, живопис, кіно, телебачення.

Сьогодні може створитися враження, ніби не лише зазнають суттєвих змін традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно традиційні форми, жанри та їхні різновиди, створені патріархальним суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами і зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній цінності, тобто як естетичні пам'ятки минулого.

З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують уяву людей. Ні література, ні інші види мистецтва не здатні замінити усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього відображення життя. Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший технічний засіб не замінить людині радості усного спілкування, у якому найповніше розкриваються творчі можливості людини, у якому розвиваються художні елементи нової фольклорної традиції. Народна творчість буде існувати, доки існуватиме усне спілкування, доки існуватиме людство.

 

Викорирстання усної народної творчості у повсякденному житті

 Колискові пісні: аналіз колискових пісень

Колискові пісні належать до найбільш ужиткової народно-поетичної спадщини, яку використовує народна педагогіка для виховання своїх наймолодших громадян. Висока художність цього жанру фольклору не може не залишити слід у душі дитини і, часом, стає фундаментом для подальших естетичних уподобань людини. Ця жанрова галузь фольклору складається і виконується дорослими, це творчість дорослих для дітей, для немовлят, які ще тільки починають опановувати мову. Тому не дивно, що саме цей жанр здавна цікавив як збирачів, так і дослідників народного фольклору. Так, у XIX ст. колисанки були предметом дослідження М. Левицького, О. Вєтухова, на сучасному етапі - І. Пільгука, Г. Виноградова, В. Бойка, Г. Довженок. Вони зібрані в окремі фольклорні збірки.

Колисанка - це перший поетичний твір, з яким зустрічається дитина вже в перші дні свого життя, вона чує його з вуст найближчої людини - матері. Вони несуть у собі емоційно насичену функцію встановлення контакту між матір'ю та немовлям без сторонніх слухачів. У них відбита глибока материнська любов, оспівується світ добра, краси й справедливості, який кожна матір прагне виплекати у своєї дитини. Тому в них відображуються найглибші почуття людини, вони захоплюють своєю ніжністю, безпосередністю, простотою. Це перші уроки духовності, моральності, чесності, чемності (добре, погано, можна, не можна), шанобливого ставлення до праці. Колисанки допомагають ознайомити дитину з навколишнім світом, це перші поетичні твори, які дитина запам'ятовує, повторює слова, фрази. Це й перші музичні твори.

Головна функція колискових пісень - впливати на стан і настрій дитини в момент засинання. «Багаторазове погойдування з повторенням однієї і тієї ж музичної фрази - поспівки вузького діапазону в одноманітному ритмі,- зазначає Г. В. Довженок, - позитивно діє на психіку дитини і швидко її заколисує. Водночас ці пісні є ще й неусвідомленим початком проникнення малечі у світ мистецтва, що є важливим виховним елементом» У колисанках органічно поєднуються пізнавальний (повчальний) та естетичний (мистецький) аспекти на «...самій доступній для дітей хвилі - емоціональній. Поступово, краплина за краплиною, вбираються й запам'ятовуються через пісню... фонетичні, лексичні й морфологічні особливості поетичної мови, а далі - все коло образності, конкретні засоби мистецького уособлення тих чи інших відтінків почуттів і думок, що врешті-решт приводять до усвідомлення національної самобутності мистецтва».

Колисанкам як жанровій різновидності фольклору притаманні специфічні риси та характерні тільки для них особливості.

Змістовна характеристика колискових пісень характеризується оспівуванням дитини й матері. Найпоширеніша група пісень, у центрі яких - дитина й турбота про неї. Задовольнити її потреби допомагають супроводжуючі дійові особи: Котик, гулі, шпаки, Сонко, Дрімота та сама мати.

Співаючи пісню, дитині бажають здоров'я, немовляті здоров'я приносить спокійний сон. Тому, заколисуючи дитину, мати закликає Сон та Дрімоту, ці персоніфіковані образи, принести малечі тихий, міцний, спокійний сон:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти:

—     А де будем ночувати?

—     Де хатонька теплесенька,

Де дитина малесенька,—

Там ми будем ночувати,

Дитиноньку колихати.

Особливістю українських колисанок є те, що образ Кота виступає в них першим оберегом, який перебирає на себе всі незгоди, все лихо, він оберігає сон та здоров'я малюка, заколисує його:

А-а, котино!

Засни, мала дитино!

Ой на кота все лихо,

Ти, дитино, спи тихо!

Ой кіт буде воркотати,

Дитинонька буде спати!

У змісті колискових пісень переважають практично-побутові функції: як нагодувати, вдягти, взути немовля, опоетизовуються процеси годування, вдягання. Щедра й ніжна мати пропонує дитині калачі, кашу з молоком, вареники, лемеші, куліш, кутю, солодке яблучко та грушки, сливки, пряничок та бубличок з маком. А приносять все це дитині гулі:

Ой ну, люлі, люлі,

Налетіли гулі

Та й сіли на люлі.

Стали думати-гадати,

Чим дитину годувати:

Кашкою, молочком,

Солоденьким медочком...

У наступній групі пісень оспівуються образ матері, її турбота про дитину, роздуми над долею, страждання, смуток.

Оспівує мати і свої сподівання на щасливу материнську долю, якій не судилося сповнитися:

Мати сина колихала,

Дня і ночі не доспала

Та думала — добрий буде,

Що він мене не забуде.

Мати сина годувала,

Всю неділю покладала.

—     Може, мені хоч на старість

Буду мати з нього радість...

А він ледащиченька,

Свою неньку зневажає,

З двора її виганяє.

Своєрідними є колисанки за характером художніх засобів виразності. Створенню пісенних образів сприяють прості художньо-зображувальні засоби мови: епітети, порівняння, метафори, численні повтори, звертання, риторичні запитання, діалоги:

А-а-а!

—     Киця Мура, де ти була?

—     Я гукала, ти не чула, А-а, а-а, а!..

Для колисанок характерна своєрідна вокалізація або на голосних звуках (а-а-а, е-е-е), або на рівноскладових словосполученнях (баю-баю, бай; люлі, люлі, люлі; лю-ляй же, люляй; чуч-беле, чуч-беле), низький регістр співу, врівноважена (у стабільному темпі) манера виконання, спрямована на збереження психологічного спокою дитини.

Колискові пісні композиційно прості. Ось чому їх здавна використовувала народна педагогіка: «Пісня, звернута до дитини, стає художнім втіленням однієї з найважливіших концепцій народного світогляду- неподільності добра й праці, чесності й праці. Прості й водночас мудрі народні твори не вдаються до прямої дидактики, а через яскраві, колоритні образи, використовуючи найхарактерніший для дитячого фольклору художній прийом - олюднення якостей та дій персонажів пісень,- малюють захоплюючу, цікаву й повчальну картину».

Колискові пісні повинні звучати над колискою з перших днів життя немовляти. Не завадять вони й дитині дошкільного віку. Тиха, чарівна мелодія колискової пісні з вуст матері чи бабусі (або магнітофонний запис, платівка) заспокоюють дитину, вливають в її душу любов до рідного слова, до мелодики рідної мови.

 Забавлянка, утішка: лінгвістичний аналіз образних висловів

Забавлянки, утішки -  це коротенькі пісеньки або віршики, поєднані із своєрідними вправами і покликані зміцнювати дитину фізично, підтримувати радісний, бадьорий настрій. Це своєрідна форма емоційного спілкування дорослих з дитиною, побудована на глибокому знанні психології дитини різного віку. Для найменших, які тільки-но починають сидіти, у народі складено своєрідний тип забавлянок -  чукикалок (гуцикалок) з похитуванням, підкиданням дитини на коліні або на одній нозі:

Для немовлят — утішки-ігри з пальцями. Це різні варіанти «Сороки-ворони», «Сороки-довбухи» та «Варила мамочка кашичку»:

Для дітей, які опанували рідну мову, пропонуються забавлянки-діалоги (зважаючи на те, що це вік інтенсивного розвитку діалогічного мовлення):

У більшості забавлянок закладена практично-діяльна функція, яка передається різноманітними рухами:

Дибки, дибки!

Ходить котик по лавочці,

Водить кішку за лапочки:

Диб, диб, диб!

Ця утішка супроводжує навчання ходінню.

Забавлянки ознайомлюють дітей з трудовими процесами («Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Куй-кую чобіток», «Печу, печу хлібчик»), прославляють працю, засуджують нероб).

У змісті забавлянок передаються морально-етичні повчальні мотиви, спрямовані на формування майбутнього світогляду, духовності дитини:

Гопа, гопа, гопа-чуки,     — А ви, діти, не сваріться,

Наварила мама щуки,      Та рибкою поділіться.

Та не знала, де подіти,    А ви, діти, пам'ятайте,

Та кинула межи діти.       Свою матір споминайте.

Вік, на який припадають забавлянки, є сензитивним для мовленнєвого розвитку малюків. Саме тому народ створював для них бездоганні поетичні мовленнєві зразки. В них дитина зустрічається з різноманітними звуконаслідуваннями. Тут і скрекіт сороки (скро-ко-ко), скигління зайчика (скугу-гу, скугу, скау-скау), цвірінькання горобця, курликання журавлів (трі-рі-рі); шелестіння листя (шу-шу-шу, ш-ш-ш), звукосполучення на означення руху (гойда-да, гойда-ша, чуки-чуки, тосі-тосі, а-та-та, хиті-хиті).

Враховано й особливості запам'ятовування дітей, тому кожна утішка має багато повторів. Повторюються початкові слова («Варила мишичка кашку, варила», «Ладки-ладки», «Тосі-тосі»), слова-звернення («Зайчику - зайчику», «Мишко-мишко, де була?»), дієслова («їхали-їхали», «печу-печу», «товчу-товчу»), повторюються числа, звуконаслідувальні слова:

Та й було у баби Сім котів,

Сім котів, сім котів,

Сім котів.

Та й виорала

Сім ланів, сім ланів,

Сім ланів...

До особливого виду жартівливих забавлянок належать казочки «надокучливі», «безконечні казочки», «кумулятивні казочки»; їх розказують дітям, коли ті надто наполегливо просять розповісти казку. Ефект безконечності створює відповідь на поставлене наприкінці запитання, воно потребує повторення попереднього тексту:

Послухайте, люди,   -  А хто збив нам горнець?

Дивна байка буде!   Баба каже: — Горобець!

Був собі раз горобець, -  Підіб'ю йому крильця!

Бабі збив новий горнець. Чи казати знов з кінця?

Прилетіла горобчиха,     Як казати, то казати:

Питається баби стиха: Був собі раз горобець...

Забавлянки й утішки супроводжують усе життя дитини, їх використовують у виховній роботі з дітьми усіх вікових груп. Найрозповсюдженішою формою роботи є розігрування забавлянок. У групах раннього віку їх розігрують переважно індивідуально чи з двома-трьома дітьми, в молодшому та середньому дошкільному віці-  з підгрупами дітей (до 12 чоловік).

Так, у групах раннього віку розігрування утішок супроводжується наочністю й активною діяльністю дітей. Одну й ту саму утішку розігрують три-чотири рази. В перший раз вихователь читає сам і показує іграшки чи дії на ляльці. Потім поступово залучає дітей до виконання окремих дій, повторення окремих слів. Якщо утішка розігрується останній раз, дитина повністю виконує всі дії, повторює слова, вирази або навіть увесь текст. Наводимо приклади розігрування утішок, забавлянок.

Кую-кую чобіток

На столі лялька, взута в чобітки, лежить молоточок. За столом сидять троє-четверо дітей і вихователька. Вона знімає чобіток з ляльки, свої дії супроводжує словами: «Які гарні червоні чобітки у нашої Ганнусі. Та ось біда, вони трохи зносилися, їх треба підкувати. Де мій молоток? А ось і він».

Читає утішку, тримаючи в одній руці чобіток:

Кую-кую чобіток,

Подай, бабо, молоток.

(Бере сама молоток й імітує підбивання чобітка.)

Не подаси молоток —

Не підкую чобіток.

Під час повторного читання замість слова бабо вихователька називає ім'я дитини: «Подай, Олю, чобіток». Через день-два діти можуть виконувати всі дії на слова і прохання дорослого: зняти з ляльки чобіток, взяти молоток і підбивати чобіток.

Отже, забавлянки, утішки, як і колисанки, у доступній формі ознайомлюють дітей з навколишнім, вводять їх у доросле життя, призвичаюють до морально-етичних норм поведінки, розвивають дитяче мовлення, збагачують словник образними виразами та поетичними рядками.

Дитяча параміографія

Дитячих малих жанрів небагато. Особливості дитячого мислення обмежують використання дітьми мудрувань, афористичних висловів, метафоричних порівнянь тощо. Як і у фольклорі дорослих, дитяча усна творчість має свої сталі словесні формули, що використовуються з певною метою у конкретних ситуаціях. Такими є зокрема примовки — короткі висловлювання, що вживаються дітьми на певних етапах гри чи у повсякденному спілкуванні. Ці формули часто містять відгомін інших жанрів чи навіть давніх культових уявлень. Діти нерідко користуються різними табу, що супроводжується твердженнями (напр., «Я замекав»). Особливо це стосується вибору і обмеження території гри, за межі якої не можна виходити (порушення заборони означає вихід з гри чи загрожує покаранням). Подібні словесні формули доповнюють гру. Наприклад, заборона говорити під час гри висловлюється умовною фразою «Хто заговорить - ковтнув жабу». Гра відшукування схованого предмета коментується лексично зміщеними формулами «холодно» - «тепло»-  «гаряче» та ін. У повсякденному спілкуванні діти використовують різні примовки у специфічному значенні. Наприклад, почуття образи висловлюється словами «Я з тобою не дружу», бажання помсти -  «Я тобі покажу» або «я тобі дам». У подібних фразах проявляється безпосередність, емоційність, особливості дитячої психології.

Суто дитячим паремійним жанром є скоромовки -  короткі віршики чи окремі вислови, суть яких полягає не у змістовому навантаженні, а в такому розміщенні слів та звуків, що їх вимова вимагає певних зусиль артикуляції. За змістом вони подібні до небилиць, бо поєднання співзвучних слів не завжди має логічний зв’язок. Але це не применшує їхньої популярності серед дітей, які сприймають скоромовки, як своєрідну гру, розвагу. Тексти легко запам’ятовуються, бо вони, як правило, ритмізовані, або й римовані.

Трудність вимови ускладнена навмисним розташуванням звуків. Вправляння у вимовлянні скоромовок є мовною вправою, що розвиває артикуляцію, впливає на вироблення культури мовлення, тому використовується народною педагогікою.

Ще один малий жанр -  загадки. Маючи колись практичне чи навіть магічне значення, вони тепер майже повністю перейшли з «дорослого» фольклору в «дитячий», зберігши окремі риси попередніх віків і звичаїв. Вони використовуються при вихованні дітей, для формування їх мислячих навиків, вміння аналізувати, зіставляти явища і факти.

Прислів’я і приказки

Прислів’я і приказки - невеликий за обсягом жанр, але розмаїття паремій за формою і змістом, походженням і художньо-образною структурою творить ряд труднощів при їх збиранні, вивченні, класифікації. Вони вимагають багатоаспектного дослідження, бо, хоч і невеликі за розміром, дуже влучні, відображають найширші обрії побуту народу, його історію, культуру, традиції,

звичаї, вірування, і водночас особливості світосприймання, психіки, самого способу мислення, національної ментальності.

Першою складною проблемою є визначення жанру і жанрових різновидів, оскільки вони дуже різноманітні, і часто між ними не можна провести чіткої межі. Більшість дослідників не розмежовують прислів’я і приказки, а відносять їх до одного жанру. Прислів’я і приказки -  це стійкі афористичні вислови, що у стислій, точній формі висловлюють думку про певні життєві явища, реалії дійсності, людські риси, вчинки і т. п. у їх характерних і специфічних ознаках. Узяті з різних джерел народної словесності на основі безпосередніх спостережень над навколишнім життям, вони відзначаються влучністю вислову і глибиною думки; увібравши світогляд народу і його багатовіковий досвід, становлять невід’ємний пласт народної філософії -  скарбницю мудрості.

Відносячись до одного жанру, прислів’я і приказки відрізняються певними структурними особливостями. Прислів’я -  довершений за змістом вислів, який становить граматично й інтонаційно оформлене судження, як правило, у формі складного речення, що має двочленну структуру: «Поженешся за двома зайцями -  жодного не здоженеш». За визначенням В. Даля, прислів’я -  це коротка притча, в якій висловлено судження, присуд, повчання. Приказка, за Далем, -  це простий вислів без притчі, без судження, без висновку. Приказка -  це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, її вчинки, явища життя і т. ін., і є елементом ширшого судження: «Гнатися за двома зайцями». Прислів’ям властиве повне вираження думки, приказка висловлює думку неповно, часто є частиною прислів’я.

Прислів’я - судження, яке дає узагальнений висновок, що може бути застосований при характеристиці аналогічних фактів або явищ. Приказка -  частина судження, позбавлена узагальнюючого характеру, що передає лише якийсь психологічний момент чи образний натяк. Не всі приказки побутують паралельно з прислів’ями, як наведені вище. Багато існують відокремлено. Окрім цих основних жанрових понять виділяються піджанри: народні порівняння, побажання, вітання, прокльони, прикмети, каламбури та ін., які будуть аналізуватися пізніше.

Загадка -  як жанр фольклору

Загадки -  це короткі твори, в основі яких лежить дотепне метафоричне запитання, що передбачає відповідь на нього. Щоб знайти відповідь -  відгадку, потрібно вміти зіставляти життєві явища на основі їх спорідненості чи подібності за певними ознаками, рисами, характеристиками. Звідси і назва «загадка» від «гадка» -  думка, «гадати» - думати, мислити.

Специфіка загадок полягає в тому, що в них у завуальованій алегоричній формі зашифровано якийсь предмет чи явище і треба відшукати його первісне значення. Тому деякі учені, аналізуючи художню форму загадок, твердять, що «кожна загадка композиційно - одночленний паралелізм, другим членом якого є відгадка».

Походження загадок дуже давнє, їхні витоки сягають у міфологічну добу, коли в основі вірувань лежали анімістичні уявлення, погляди. Тоді утворилася певна система заборон -  табу, серед яких були і словесні табу, пов’язані з вірою в магічне значення висловлювань. Так, наприклад, за певних умов не можна було називати імена божеств чи духовних істот (щоб вони не з’явились, почувши своє ім’я), і на їх означення вживались описові формули: «Той, що пускає стріли» (Перун), «Той, що живе в лісі» (Дух лісу) і т. п. До сьогодні подібний прийом використовується в народі, наприклад: «Той, кого не згадують опівночі» (чорт).

Первісно іносказання мало утилітарне значення - вплинути на довкілля, світ, щоб запобігти стихійним явищам природи, задобрити духів чи обдурити їх. Наприклад, мисливці, відправляючись на полювання, не називали звірів справжніми іменами, а вживали вигадані назви, щоб таким чином приховати свої наміри, «ввести в оману» духів і «притупити пильність» звірів. Метафорична мова використовувалась при заручинах (куниця, мисливець, сліди і т. п.), що мало забезпечити добрий хід і вирішення справи сватання. Цей прийом зустрічається і в замовляннях, де словесно-образні формули є символами певних конкретних реалій.

Табу трансформувались, як уже не раз підкреслювалось, у ряд пізніших жанрів. На основі первісної магії, замовлянь, виникли повірґя, а магічні формули стали основою загадок, в основі яких, на думку О. Потебні, також була первісна народна поетична символіка. Саме тому цей жанр (зокрема ті твори, що відбивають давні уявлення, риси правослов’янського світогляду) дуже стійкий за формою. Він майже не змінюється, оскільки важко трансформувати закладений в ньому пласт давньої міфологічної свідомості (що тепер перемістився у підсвідомість і проявляється у архитипності національного мислення).

Дражнилки, мирилки

Дражнилки -  ритмізовані словесні формули, якими діти виражають негативне ставлення до іншої дитини, пробуючи викликати в неї певну реакцію. Вони коротші, ніж прозивалки і не називають імені висміюваного, мають більш узагальнений характер» (Зоряна Лановик, Мар'яна Лановик).

«Прозивалки виникали під час суперечки між дітьми як відповідь на образу, недоброзичливе ставлення, недооцінку чеснот, певні жести та гримаси, бажання самоствердитися через дошкульне слово, встановити справедливість, покарати кривдника, стати на захист справедливості чи зупинити хвалька-зазнайку. На формування прозивалки як дитячого фольклорного жанру мали вирішальний вплив такі чинники:

· загальна культура соціуму, в якому розвивається та росте дитина;

· рівень сформованості моральних засад суспільства;

· рівень сміхової культури, її природа;

· інтелектуальний та духовний рівень дитини;

· уміння дитини спостерігати та імпровізувати за конкретних умов;

· наявність у лексиконі дитини стереотипних словесних формул, за допомогою яких можна скомпонувати прозивалку;

· етнічні традиції послуговування прозивалками у конкретних ситуаціях»

«Мирилки – це короткі віршовані твори, які говорять діти на знак примирення, за призначенням вони протилежні до прозивалок і використовуються з метою відновлення товариських стосунків.

За гіпотезою, витоки цього жанру треба шукати також у фольклорі та обрядовості дорослих, оскільки вони нагадують обряд так званого «кумування»… коли дівчата й хлопці парами або тільки дівчата завивали гілки на березі у вигляді кола, обнімаючись крізь нього…

Також в основі мирилок може бути християнська традиція просити прощення перед сповіддю у рідних та близьких чи тих, кого раніше образив, обдурив чи просто скривив душею» (Наталія Савчук).

 Фольклорні скарби українського народу – шлях до розвитку   мовленнєвої особистості

Слово до слова – зложиться мова.

         Для того, щоб створити розвивальне мовленнєве середовище, під час режимних моментів (умивання, одягання, годування, сну), а також ігор і побутового спілкування з малюками, звертатися до народних пісеньок, потішок, забавлянок. Так, наприклад, щоб викликати у дітей позитивне ставлення до вмивання, використовувати потішку «Водичко, водичко», а нудний для них процес вдягання, супроводжувати  примовкою «Чок, чок, чобіток», стає більш цікавим. Такі пісеньки-пестушки, як «Ладусі-ладусі», «Сорока-ворона», «Іде коза рогата» тощо, створюють у дітей гарний настрій, викликають позитивні емоції, розвивають музичний слух і мовлення.

          Чимало потішок та забавлянок можна цікаво розігрувати, перетворити на гру. Наведу приклад обігрування пісеньки «Ой ходила квочка». На столі (дворі) – кілочок, квочка і четверо курчат. Діти розглядають, називають українською мовою. Ви  примовляєте слова потішки і показуєте рухи квочки.

                       Ой ходила квочка

                       Навколо кілочка

                       Кво-кво-кво, навколо кілочка.

                       Ой ходила квочка

                       Навколо кілочка,

                       Водила діток-одноліток.

         При повторному читанні діти звуконаслідують, повторюють окремі слова, рядки, виконують рухи.

 Вихованці не тільки залюбки слухають ці пісеньки, але й добре запам’ятовують і охоче повторюють їх.

         Розучування українських народних ігор-пісень та потішок виховує в дітей любов до рідного слова, розвиває мовлення, викликає бажання виконувати різні рухи.

         Для закріплення правильної звуковимови використовуйте  потішки, насичені доступними дітям звуконаслідуваннями: гелготанням гусей, кумканням жабок, співом солов’я, які  дуже їм подобаються («Летів горобчик», «Зайчику, зайчику»), і за допомогою яких у малят розвивається артикуляційний апарат, мовне дихання.

         Для того, щоб дитина правильно та чітко вміла вимовляти певні звуки, також пропоную з малятам вивчати  скоромовки та чистомовки. Серед них: «Босий хлопець», «Пиляв Пилип», «Хитра сорока» та багато інших.

         До найбільш поширених жанрів дитячого фольклору належать заклички, які стосуються різних явищ природи – сонця, вітру, дощу. Їх доцільно використовувати у процесі спостережень. Наприклад, під час прогулянки сонечко заховалось за хмаринку, і тоді ви  звертаєтесь до дітей:

- Діти, сонечко заховалось, давайте його покличемо. І співаєте слова заклички:

                                                   Вийди, вийди, сонечко,

                                                   На дідове полечко,            

                                                   На бабине зіллячко,

                                                   На наше подвір’ячко,

                                                   На весняні квіточки,

                                                   На маленькі діточки,

                                                   Там вони граються

                                                   Тебе дожидається.

         Потім пропонуєте  дітям покликати сонечко разом . Вони охоче повторюють слова заклички, ніби граючись. Потім, коли похмура погода, діти ще не одноразово прохати: «Давайте покличемо сонечко!» і самостійно пригадувати слова заклички.

         Щоразу доводиться спостерігати дитячі сварки, особливо в ранньому дитинстві. Щоб не вигадувати всілякі покарання за це, навчайте  малюків давнього звичаю миритися. Ті, хто сварилися, з’єднують замком мізинці і промовляють:

                                                        Мир – миром,

                                                        Пироги з сиром,

                                                        Вареники в маслі,

                                                        Ми дружечки красні,

                                                          Поцілуймося,

                                                          Помиримося.

         Використовувати  народні рухливі ігри з мовним супроводом, серед них: «У сірого вовка», «Ведмідь і діти», «Равлик-Павлик» та інші. Для більшого зацікавлення виготовляйте  маски. Обрати ведучого в іграх пропоную обрати за допомогою лічилок: «Котилася торба», «Тікав заєць через міст», які дуже подобаються дітям, а також дають змогу уникнути сварок та сперечань.

         Продовжуючи роботу щодо використання малих фольклорних творів для розвитку мовлення дітей в старших групах, більш поширеними стають тематика і зміст дібраного фольклорного матеріалу, поглибленою стає робота над мовними особливостями.

         До неоціненних коштовностей українського фольклору належать прислів’я та приказки. Влучне прислів’я чи приказка вписується в ситуацію настільки точно, що, здається, інакше і не скажеш. Найкраще вживати прислів’я й приказки у момент, коли обставини наочно ілюструють прислів’я, тоді схований у нього зміст стає для дитини ясний. Обравши певну ситуацію, до якої підходить прислів’я, запитуйте у дітей: «Чому так кажуть?», «Що відбулося?», «Спробуй розповісти своїми словами». Усі ці вправи спонукають дитину до висловлення власної думки, збагачують образну пам'ять, примушують осмислювати навколишню ситуацію, розвивають спостережливість, кмітливість, почуття гумору.

         На заняттях намагатися звертати  увагу на образну мову прислів’їв та приказок. Вчити малят помічати епітети, порівняння («З’їв шматочок з пташиний носочок»), іронію («Грізний Семен, а боїться Семена одна ворона»), зіставляння («Що посієш, то й пожнеш»). Хлопчиків та дівчаток спонукайте  до використання образних висловів у власній мові.

         Вчити  складати невеличкі казки, оповідання за прислів’ями. Також в нагоді стане малювання ілюстрацій до прислів’їв та приказок. Все це сприяє кращому розумінню їхнього значення.

         Багато спільного із прислів’ями і приказками мають загадки, які допомагають збагатити словник дітей, розвинути їх мовлення, перевірити знання та кмітливість. По своїй суті кожна загадка є хитромудрим запитанням, в основі якого лише натяк на щось.

         Усім відомо, що загадки стають у нагоді майже на всіх заняттях. Пропонувати дітям такі цікаві завдання:

1. Скласти загадку за схемою.
2. Намалювати відповідь на загадку.
3. Спільно придумати віршовану загадку.

Ось такі загадки склали діти: «Довгий хвіст, гострий ніс. Відгадайте, хто це?» (лис), «Чотири товстих стовпа, замість носа в нього рука» (слон), «Маленька, сіренька, хвостик тоненький» (мишка).

Казковий світ дитинства

Кожному вихователеві відомо, що для дітей найулюбленішим жанром усної народної творчості є казка. Розповідання казок завжди приносить малятам велику радість: вони уважно їх слухають, активно сприймають, швидко запам’ятовують зміст, із задоволенням переказують, грають в ігри з казковим сюжетом. Помітила, що сила впливу казки залежить не тільки від її змісту, а й від уміння яскраво й образно її розповісти дітям, вживати характерні казкові фрази, епітети. Створити теплу, задушевну обстановку.

         Використовуючи на заняттях казки, домагатися того, щоб дитина була не тільки пасивним слухачем, але й активним оповідачем. Такі питання, Як: «Розкажи чому…», «А як ви думаєте?», «А як би ви вчинили на місці героя?» - дають можливість дитині висловити свою думку.

         Казка так захоплює дітей, що будить їх творчу активність, бажання домислити, щось додати або викреслити з тексту казки. Цьому сприяють різноманітні творчі завдання:

 - доповнити казочку новими епізодами;

- придумати інше закінчення;

- увести в казковий сюжет нового героя;

- скласти казку за даним початком або кінцем;

- намалювати ілюстрації до казки.

Для кращого запам’ятовування змісту казки, розвитку творчості, уяви, фантазії, образного мислення, від якого, як відомо, залежить яскравість і образність мовлення, використовуйте  на заняттях метод моделювання. Наприклад у казці «Колобок»: колобок – це жовте коло, зайчик – сірий кружечок, вовк – сірий трикутник, ведмідь – коричневий овал, а лисичка – помаранчевий трикутник, причому повернутий гострим кутом убік, Імітуючи ніс лисиці. Моделювання казки дуже часто переростає в дуже цікаву гру.

Почуття, переживання, викликані казковим образами, діти проявляють у іграх-драматизаціях. Вони допомагають дитині глибше сприймати зміст, розвивають спостережливість, виховують цікавість до твору. У драматизації дитина безупинно ставиться в різні ситуації: то вона повинна запитувати, то відповідати, то розповідати, говорячи від імені іншого. Так діти практично засвоюють потрібну форму мови.

Обов’язково дбайте  про те, щоб, розігруючи казку, дитина мала на собі маску персонажа або якийсь елемент вбрання. Перед драматизацією проводьте бесіду, в якій зя’суйте, як діють і розмовляють персонажі, але не показуйте цього дітям,а пропонуйте  їм самим показати, як ходить той чи інший персонаж твору, яким голосом він говорить.

Широко використовуйте в роботі з дітьми дидактичні ігри та вправи типу: «Відгадай казку за словами», «Улюблені казки», «З якої казки загубилась річ?», «Казковий калейдоскоп», «Добери картинку до казки», «Дорогами казок». Для того, щоб дитина із задоволенням переказувала знайомі казки, використовуйте виготовлений власноруч «телевізор», у якого пропав звук, - оповідачем стає дитина.

Проводьте змагання: «Хто знає більше прислів’їв», «Хто швидше розкаже скоромовку» та інші. Для полегшення сприймання і кращого засвоєння фольклорних творів використовуйте посібники: «Фольклор - дітям», «Українська мозаїка», «Скоромовки», «Порівняльні загадки».

 

Висновки

В усній народній творчості відображена багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство. У фольклорі – першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів’ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високо поетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу. У фольклорі вся минувшина і доля України: періоди високих піднесень і трагічних падінь, національно-визвольних і соціальних збурень, відчайдушної гайдамаччини і звитяжної козаччини, сторінки масового героїзму, епохи творчої праці і мистецького пізнання дійсності, оманливих надій та ілюзій, зневіри і зради тощо.

         Український народ – один із найпісенніших у світі. Поринаючи в естетичне принадне народнопісенне багатство, кожна дитина усвідомлює, що пісня – незмінний супутник українця. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, і теплоту серця, і ніжність душі.

         Ми живемо у досить складний час і водночас дуже цікавий час. Ламаються застарілі стереотипи, стрімко оновлюється суспільство. Дедалі частіше звертаємось до витоків нашої духовності. Справа педагогів – навчити дитину шанувати рідне слово, не цуратися свого роду, краю, любити пісні, які ще з народження співали мама і бабуся, знати звичаї та обряди предків.

         Заповнити цю прогалину допомагає звернення до усної народної творчості, зокрема, казок, легенд, прислів’їв, пісень, балад, дум тощо.

         Педагогічний аспект народознавства спрямований на те, щоб діти розумом і серцем засвоїли народну мораль, певні норми поведінки, оволоділи вміннями та навичками трудової діяльності, фізичного вдосконалення тощо. Діти від самого народження повинні купатися в рідній народній стихії,оволодівати своєю мовою і, засвоюючи духовно-культурні традиції народу, поступово йти до пізнання і розуміння загальнолюдського. Адже відлучення від духовних цінностей свого народу призводить до викривлення особистості, масового народження моральних пустоцвітів, духовних безбатечників з послабленим відчуттям батьківської землі, свого роду і народу.

Список використаної літератури

 

1.  Базовий  компонент  дошкільної  освіти  в  Україні. – К.,  1998 рік

2.  Богуш А. М. Витоки  мовленнєвого  розвитку  дітей  дошкільного віку.  –  К., 1977

3.  Доленг-Ходаковський З.  Українські  народні  пісні в записах. –  с. 28.

4.  Кравець О.М.  Звичаї українського  народу:  історичний  етнографічний нарис        

  - К.,  1996 – с. 37-42.

5.  Король О.В   Методика  викладання  українського  народознавства  в школі:  Навчально-методичний посіюник. –  К., 1998  -  с.368.

6.  Лозинська Є.Ф.  Українське  народознавство  дітям дошкільного віку. -  Львів,  2008 – с.3-5.

7.  Манжура.І.  Народні пісні в записах.  -  с.208.

8.  Мережа-інтернет  Аналіз колискових пісень.

9.  Усатенко Т.  Корінням  в етнос,  віттям  -  у світову  культуру. – К. Освіта. – 1996. – с.18.

10.Шевченко  О.Є.,  Чайковський  Б. Й.  Веселі вірші: вірші,  пісеньки,  забавлянки,  байки,  небилиці,  прозивалки,  мирилки. – К.